Який літературний тип подано. Літературний суб'єкт: характер та літературний тип

У грецькій міфології герой - нащадок бога і смертного, напівбог. У Гомера герой - доблесний воїн, нащадок славетних предків. Античні герої довго займали провідне місцеу сюжетах європейської літератури, і поступово встановилася традиція називати цим поняттям будь-якого персонажа (від латів. persona -обличчя), будь-якого суб'єкта дії чи переживання мистецтво, зокрема й людини не хороброго десятка. Паралельно розвивалося поняття героїки, героїзму, де важливу роль грали високі цілі та доблесть тих, хто діє, робить вчинки. Так виникли і боягузливі герої (персонажі), і неперсоніфікована героїка («колективні герої» у творах про подвиги мас), якої не було в ранніх літературах(Гомер точно показує, який герой якого вбив).

Поети XVIII ст.

і значною мірою критики першої половини XIX ст. користувалися терміном «обличчя» («обличчя»), але в художніх творах вже Пушкін і Гоголь явно воліють слово герой, застосовуючи його до персонажів наперед негероїчним: Онєгіну, Євгену в « Мідному вершнику», Чичикову. Лермонтов свідомо грає значеннями слова: Печорин характером гідний бути справжнім героєм, але він герой миколаївського лихоліття, антигерой й те водночас майже найкращий у суспільстві.

Персонажі бувають реальні (історичні, автобіографічні), домислені (що мають прототип, але які виступають під іншим ім'ям, інших ситуаціях і т.д.) і вигадані. Серед останніх - герої умовні: гіперболізовані, гротескні, не тільки люди, а й фантастичні істоти, у разі уособлення - і речі (умивальник Мойдодир), явища природи (Мороз-воєвода, Зелений Шум), навіть абстрактні поняття (Влада та Сила в Прометеї прикутому» Есхіла, алегоричні образи в барочному мистецтві і т.д.).

Іноді літературознавці намагаються розмежувати поняття герой у сенсі головний герой»і «персонаж» як герой другорядний і третьорядний. Важливо мати на увазі, що за змістовним навантаженням інший образ набагато більше свого місця в сюжеті і в загальному обсязі тексту, наприклад, Рахметов у Чернишевського, Кирилів в Бесах Достоєвського, вмираючий Микола Левін і художник Михайлов в Ганні Кареніної, реальні персонажі в історичних романахвальтер-скоттівського типу, а в радянській літературі, наприклад, Ленін у «Людині з рушницею» Н.Погодіна. Зазначалося, що у сюжетному плані головний герой «Майстра і Маргарити» Булгакова - Майстер, а ідейному - Ієшуа (і водночас, треба думати, Воланд).

Якщо у творі представлені і позитивні та негативні герої, то головними зазвичай бувають перші. Так, звісно, ​​легше висловити авторські оцінки. Але у XX ст. все частіше головними героями творів, часом значних за обсягом і за ідейно-художнім наповненням, стають персонажі суперечливі, що мечаються, помиляються (Григорій Мелехов, більшість героїв Ю.Тріфонова, Пелагея і Алька у Ф.Абрамова і т.д.) або прямо негативні (починаючи з Клима Самгіна), хоча найчастіше не «спочатку» негативні, а еволюціонують у цьому напрямі (Андрій Гуськов у В.Распутіна, Рамзін у Ю.Бондарєва, Глєбов у Ю.Тріфонова, зарубіжної літератури- Адріан Леверкюн у Т.Манна, герої «Осіні патріарха» Г.Гарсія Маркеса. «Зворотності методу» А.Карпентьєра та багато інших.).

Розмежування літературних героївна позитивних та негативних не абсолютно з ряду причин. У багатьох персонажів характери складні та неоднозначні. Такими є Онєгін, «добрий приятель» Пушкіна, який убив захопленого і шляхетного Ленського, який втратив себе і своє щастя, або той же Печорін, або Кирибєєвич та Іван Грозний у «Пісні про купця Калашнікова». Герой шахрайських романів завжди від'ємний (хоча не до межі: знаходяться більш хитрі й безсовісні шахраї, що ставлять його в дуже скрутні положення), але про себе розповідає він сам у старості, вже виправившись. Щоправда, старий шахрай залишається швидше суб'єктом оповіді, ніж суб'єктом дії, тобто власне персонажем.

В інших персонажів характери цілісні, але в чомусь обмежені, а водночас їх носії не можуть не викликати співчуття (старосвітські поміщики Гоголя, батьки Базарова в «Батьках та дітях» Тургенєва, Акім у «Цар-рибі» В.Астаф'єва та і т.д.). В принципі позитивний герой- виразник і захисник всього історично прогресивного або зберігач кращого в колишньому (від фонвізинського Стародуму до героїв і головним чином героїнь сучасної сільської прози»). Але є і Григорій Мелехов, що заблукав правдошукач, і його інтелігентні побратими по нещастям - булгаковські Турбіни. Чесні пориви або просто сильні пристрасті, якщо вони не свідомо низовинні, піднімали над «рядовим» рівнем негативних героїв не тільки помиляються Едіпа і Отелло, але навіть Макбета і самого князя темряви та зла, чи називався він Сатаною, як у Мільтона, Демоном, як у Лермонтова, чи Воландом, як у Булгакова. Піднесений «демонізм» уможливлює читацьке співчуття не тільки до Печоріна, а й до багатьох персонажів літератури романтизму - до «антисуспільних» героїв поем Байрона, Міцкевича, юного Лермонтова та ін.

Деякі «вічні образи» світової літератури мали тенденцію, овіяні піднесеною пристрастю, переходити з середовища негативних образівдо числа позитивних. Такий Каїн у Байрона, у Івана Франка та ін. зниження і навіть «перелицювання» у Б.Шоу. М.Фріша, С.Алешина («Тоді в Севільї...»). Вас.Федоров у поемі «Одруження Дон Жуана» використовує вже лише загальну схему образу та загальне ім'я для вираження зовсім іншого змісту, не претендуючи на розвиток власне «вічного образу».

Існує в літературі і такий персонаж, як Остап Бендер, людина антигромадська і водночас настільки приваблива, що не сприймається як чисто негативного героячитачами, які в житті анітрохи не співчувають аферистам.

Особливо складне питання про «порівняльну позитивність», застосовне до будь-якої літератури, починаючи з античної. Хто позитивніший: Ахілл чи Гектор? Гектор - захисник батьківщини, але троянець і брат злочинця Париса, який несе Гомера та її сучасників відповідальність за свій рід. Ахілл - агресор, але грек, співвітчизник Гомера і виконує свій обов'язок відповідно до даної ахейцями клятвою. Есхиловський Прометей, безумовно, «позитивніший» за тирана Зевса, але Зевс не випадково в інших трагедіях Есхіла - охоронець світового порядку (а отже, найкращого), порушити який безкарно не можна і з найкращими намірами. Нарешті, позитивність героя не байдужа до художності його окреслення. Абсолютно позитивний герой, особливо даний над екстремальній ситуації, сприймається як «лакировочный», солодкий, життєво непереконливий. Така доля багатьох героїв, а особливо героїнь, бездоганних жінок В.Скотта та Ф.Купера, найчистіших дівчат на зразок Есмеральди та Деї у В. Гюго тощо.

У реалістичній літературі характер героя зазвичай може бути абсолютно позитивним вже оскільки існує у конкретних соціальних обставин і визначається щодо них, а чи не сам собою. Так, ми багато що «списуємо» Чинкову та й Баклакову в «Території» О.Куваєва, бо не можемо не враховувати винятковості обставин, у яких вони живуть та діють. Проте обставини не завжди є готівковою обстановкою. Це і все попереднє життя героя, умови формування його характеру, відповідно до яких ми судимо про його об'єктивні можливості. Тому саме в сучасній літературі, що враховує всі найскладніші зв'язки людини зі світом, позитивність героя не обов'язково залежить безпосередньо від її суспільного статусу та практичних справ. Це для Шекспіра становище дещо важливіше морального виглядуі сюжетної ролі персонажів: у списках дійових осіб він незмінно, втім швидше за традицією, перераховує їх за рангами (Клавдія насамперед Гамлета). спочатку всіх чоловіків, а потім усіх жінок – теж за рангами. Нині нікому на думку не спаде, що голова колгоспу неодмінно важливіший персонаж, ніж рядовий колгоспник. Особистість у наш час багато в чому важлива і значна сама собою.

Проте незаперечною залишається соціальна активність позитивного героя, виявляється вона у бойових подвигах, у праці чи чисто людських, особистих відносинах. У минулому залишилися пропозиції відмовитися від поняття «позитивний герой», яке нібито штовхає митця на шлях ідеалізації, спроби апологетики «маленької» чи «втраченої» людини, що мала місце на рубежі 1950-60-х рр.

Свого часу Достоєвський бачив особливо важке завданняу тому, щоб створити образ «позитивно прекрасної» людини. І все-таки російська класика надзвичайно багата на образи позитивних героїв, таких як Чацький і Тетяна Ларіна, Інсаров і Базаров, П'єр Безухов і Наташа Ростова, чеховські інтелігенти, не кажучи вже про людей з народу, зображених Тургенєвим, Некрасовим, Лєсковим. У сучасній літературі істинно позитивні герої, далекі від будь-якої ідеалізації, - це герої тетралогії Ф.Абрамова (родина Прясліних, Анфіса, Лукашин), Дар'я Пінігіна у В.Распутіна, Кирпикоп у В.Крупіна, Сергій Лосєв у «Картіні» Д. , Бачана Рачішвілі у «Законі вічності» М.Думбадзе У творчості Ч.Айтматова галерею героїв-трудівників із народу, наділених талантом людяності, завершує образ Буранного Єдигея.

Виявляючи історичну спадкоємність життя та невпинні духовні цінності, проза активно розробляє матеріал минулого. Останнім часом письменники нерідко створюють вигадані образи минулих епох, наповнюючи їх філософським змістом, мають актуальне значення.

Ефективна підготовка до ЄДІ (всі предмети) – розпочати підготовку


Оновлено: 2015-11-21

Увага!
Якщо Ви помітили помилку або друкарську помилку, виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter.
Тим самим надасте неоціненну користь проекту та іншим читачам.

Спасибі за увагу.

.

Конкурс Копірайту-К2
Слово «герой» («heros» - грец.) означає напівбог або обожнювана людина.
У стародавніх греків героями були або напівкровки (один із батьків бог, другий – людина), або видатні чоловіки, які прославилися своїми діяннями, наприклад, військовими подвигами чи подорожами. Але, з будь-якого, звання героя давало людині масу переваг. Йому поклонялися, на честь його складали вірші та інші пісні. Поступово-поступово поняття «герой» перекочувало до літератури, де й застрягло донині.
Тепер у нашому розумінні героєм може бути як "чоловік благородний", так і "негідний", якщо він діє в рамках художнього твору.

З терміном «герой» є сусідом термін «персонаж», і часто ці терміни сприймаються як синоніми.
Персоною в Стародавньому Риміназивали маску, яку актор одягав перед виступом – трагічну чи комічну.

Герой і персонаж - це далеко не одне те саме.

ЛІТЕРАТУРНИЙ ГЕРОЙ - це виразник сюжетної дії, що розкриває зміст твору.

ПЕРСОНАЖ – це будь-яка дійова особа у творі.

Слово «персонаж» характерне тим, що не несе жодних додаткових значень.
Взяти, наприклад, термін «чинна особа». Відразу видно, що воно має діяти = робити вчинки, і тоді під це визначення не підходить ціла купа героїв. Починаючи від папи ПеппіДовгий Панчоха, міфічного капітана далекого плавання, і кінчаючи народом у «Борисі Годунові», який, як завжди, «не мовчить».
Емоційно-оцінне забарвлення терміна «герой» має на увазі виключно позитивні якості = героїзм \ геройство. І тоді під цю ухвалу не потрапить ще більше народу. Ну як, скажімо, назвати героєм Чичикова чи Гобсека?
І ось літературознавці з філологами б'ються – кого ж називати «героєм», а кого «персонажем»?
Хто переможе, час покаже. А поки що ми вважатимемо по-простому.

Герой – це важлива для вираження ідеї твору дійова особа. А персонажі – це решта.

Трохи пізніше поговоримо про систему персонажів у художньому творі, там буде мова про головних (героїв) і другорядних (персонажів).

Зараз відзначимо ще кілька визначень.

ЛІРИЧНИЙ ГЕРОЙ
Поняття ліричний герой вперше було сформульовано Ю.М. Тиняновим 1921 року стосовно творчості А.А. Блоку.
Ліричний герой - образ героя в ліричному творі, переживання, почуття, думки якого відбивають авторське світосприйняття
Ліричний герой – не автобіографічний образ автора.
Не можна говорити ліричний персонаж»- Тільки «ліричний герой».

ОБРАЗ ГЕРОЯ - це художнє узагальнення людських властивостей, рис характеру в індивідуальному образі героя.

ЛІТЕРАТУРНИЙ ТИП - це узагальнений образ людської індивідуальності, найхарактернішою для певної суспільної середовища у час. У ньому поєднуються дві сторони - індивідуальне (одиничне) та загальне.
Типове - значить усереднене. Тип концентрує у собі все найбільш яскраве, характерне цілої групи людей - соціальної, національної, вікової тощо. Наприклад, тип тургенівської дівчини чи жінки бальзаківського віку.

ПЕРСОНАЖ І ХАРАКТЕР

У сучасному літературознавствіхарактер - це неповторна індивідуальність персонажа, його внутрішній вигляд, тобто те, що відрізняє його від інших людей.

Характер складається з різноманітних рис та якостей, які поєднуються невипадково. У кожному характері є головна риса, що домінує.

Характер може бути простим та складним.
Простий характер відрізняється цілісністю та статичністю. Герой або позитивний, або негативний.
Прості характери зазвичай об'єднуються у пари, найчастіше з урахуванням протиставлення «поганий» - «хороший». Протиставлення загострює переваги позитивних героїв і применшує досягнення героїв негативних. Приклад – Швабрін та Гриньов у «Капітанській доньці»
Складний характер – це постійний пошук героя самого себе, духовна еволюція героя та ін.
Складний характер дуже важко позначити "позитивним" або "негативним". У ньому є суперечливість і парадоксальність. Як у капітані Жеглові, який мало не запроторив бідного Груздєва до в'язниці, але з легкістю віддав продуктові картки сусідці Шарапова.

СТРУКТУРА ЛІТЕРАТУРНОГО ГЕРОЯ

Літературний герой – персона складна та багатопланова. Має два вигляди – зовнішній та внутрішній.

На створення зовнішнього вигляду героя працюють:

Портрет. Це обличчя, фігура, відмінні риси статури (наприклад, горб у Квазімодо або вуха у Кареніна).

ОДЯГ, який теж може відображати певні риси характеру героя.

МОВА, особливості якої характеризують героя не менше, ніж його зовнішність.

ВІК, що визначає потенційну можливість тих чи інших дій.

ПРОФЕСІЯ, що показує ступінь соціалізації героя, визначає його становище у суспільстві.

ІСТОРІЯ ЖИТТЯ. Відомості про походження героя, його батьків/родичів, країну і місце, де він живе, надає герою чуттєво відчутний реалізм, історичну конкретність.

Внутрішній вигляд героя складається з:

Світогляду та етичних переконань, які наділяють героя ціннісними орієнтирами, дають сенс його існуванню.

ДУМК І ПРИВ'ЯЗАНОСТЕЙ, які намічають різноманітне життя душі героя.

ВІРИ (або відсутність такої), яка визначає присутність героя в духовному полі, його ставлення до Бога та Церкви.

ВИКАЗІВ І ПОСТУПКІВ, які позначають результати взаємодії душі та духу героя.
Герой може як міркувати, любити, а й усвідомлювати емоції, аналізувати власну діяльність, тобто рефлексувати. Художня рефлексія дозволяє автору виявити особистісну самооцінку героя, охарактеризувати його ставлення до себе.

РОЗРОБКА ПЕРСОНАЖУ

Отже, персонаж – це вигадана одухотворена особа, яка має певний характер і унікальні зовнішні дані. Автор ці дані має вигадати і переконливо донести до читача.
Якщо автор цього робить, читач сприймає персонажа як картонного і входить у його переживання.

Розробка персонажа – процес досить трудомісткий і потребує навички.
Найдієвіший спосіб - це виписати на окремий аркуш паперу всі якості особистості вашого персонажа, які ви хочете пред'явити читачеві. Прямо за пунктами.
Перший пункт – зовнішність героя (товстий, худий, блондин, брюнет тощо). Другий пункт – вік. Третій – освіта та професія.
Обов'язково дайте відповідь (насамперед собі самому) на запитання:
- Як персонаж ставиться до інших людей? (суспільний\замкнутий, трохи\черств, поважний\груб)
- Як персонаж ставиться до своєї праці? (працелюбний\лінивий, схильний до творчості\до рутини, відповідальний\безвідповідальний, ініціативний\пасивний)
- Як персонаж ставиться до себе? (має почуття власної гідності, самокритичний, гордий, скромний, нахабний, пихатий, зарозумілий, образливий, сором'язливий, егоїстичний)
- Як персонаж ставиться до своїх речей? (акуратний\неохайний, бережний до речей\недбалий)
Підбір питань не випадковий. Відповіді на них дадуть ПОВНЕ уявлення про особистість персонажа.
Відповіді краще записати та тримати їх перед очима протягом усієї роботи над твором.
Що це дасть? Навіть якщо у творі ви не будете згадувати про ВСІ ЯКОСТІ особистості (для другорядних і епізодичних персонажівце робити не раціонально), то все одно, ПОВНЕ розуміння автором своїх героїв передасться читачеві і зробить їхні образи об'ємними.

У створенні\розкритті образів персонажів величезну роль відіграє художня деталь.

Художня деталь - це подробиця, яку автор наділив значним смисловим та емоційним навантаженням.
Яскрава деталь замінює цілі описові фрагменти, відсікає зайві і закривають суть справи подробиці.
Виразна, вдало знайдена деталь – свідчення майстерності автора.

Особливо хочеться відзначити такий момент, як ВИБІР ІМЕНІ персонажа.

Згідно з Павлом Флоренським, «імена – суть категорії пізнання особистості». Імена не просто називають, але реально оголошують духовну та фізичну сутність людини. Вони утворюють особливі моделі особистісного буття, які стають загальними кожному за носія певного імені. Імена визначають душевні якості, вчинки та навіть долю людини.

Буття персонажа у мистецькому творі починається з вибору його імені. Дуже важливо, як ви назвете свого героя.
Порівняйте варіанти імені Анна - Анна, Анка, Анька, Нюра, Нюрка, Нюша, Нюшка, Нюся, Нюська.
Кожен із варіантів кристалізує певні якості особистості, дає ключ до характеру.
Визначившись з варіантом імені персонажа, не змінюйте (без потреби) його під час вашої речі, бо цим ви можете збити сприйняття читача.
Якщо у житті ви схильні називати друзів і знайомих зменшувально-пестливо-зневажливо (Світка, Машуля, Ленусік, Дімон), у письменницькій роботі контролюйте свою пристрасть. У художньому творі вживання таких імен має бути виправданим. Численні Вовки та Таньки виглядають жахливо.

СИСТЕМА ПЕРСОНАЖІВ

Літературний герой – обличчя яскраво індивідуальне й те водночас чітко колективне, тобто він породжений громадським середовищем і міжособистісними відносинами.

Навряд чи у вашому творі діятиме лише один герой (хоча й таке траплялося). Найчастіше персонаж перебуває у точці перетину трьох променів.
Перший – це друзі, соратники (доброзичливі стосунки).
Другий – вороги, недоброзичливці (ворожі стосунки).
Третій – інші сторонні люди (нейтральні стосунки)
Ці три промені (і люди, що в них перебувають) створюють сувору ієрархічну структуру або СИСТЕМУ ПЕРСОНАЖІВ.
Персонажів поділяє ступінь авторської уваги (або частота зображення у творі), призначення та функції, які вони виконують.

Традиційно виділяють головних, другорядних та епізодичних героїв.

ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ (герої) завжди у центрі твору.
Головний герой активно освоює та перетворює художню реальність. Його характер (див. вище) визначає події.

Аксіома – головний герой має бути яскравим, тобто його структура має бути досконало прописана, ніякі прогалини не допустимі.

ВТОРОСПІЛЬНІ ПЕРСОНАЖІ знаходяться хоч і поряд з головним героєм, але трохи позаду, на задньому, так би мовити, плані художнього зображення.
Характери та портрети другорядних персонажів рідко деталізуються, частіше виявляються пунктирно. Ці герої допомагають головним розкритися та забезпечують розвиток дії.

Аксіома – другорядний персонаж не може бути яскравішим за головне.
Інакше він перетягне ковдру він. Приклад із суміжної області. Фільм "Сімнадцять миттєвостей весни". Пам'ятаєте дівчину, яка чіплялася до Штірліца в одній з останніх серій? («Про нас математиків говорять, що ми жахливі сухарі .... А в коханні я Ейнштейн ...»).
У першій редакції фільму епізод із нею був набагато довшим. Актриса Інна Ульянова була така гарна, що перетягла на себе всю увагу і спотворила сцену. Нагадаю, там Штірліц мав отримати важливе шифрування з центру. Проте вже ніхто не пам'ятав про шифрування, всі впивалися яскравою клоунадою ЕПІЗОДИЧНОГО (абсолютно прохідного) персонажа. Ульянову, звісно, ​​шкода, але режисер Ліознова прийняла абсолютно вірне рішеннята вирізала цю сцену. Приклад для обмірковування, однак!

ЕПІЗОДИЧНІ ГЕРОЇ знаходяться на периферії світу твору. Вони можуть взагалі не мати характеру, виступати у ролі пасивних виконавців авторської волі. Їхні функції чисто службові.

Позитивні і негативні герої зазвичай поділяють систему персонажів твору на два ворогуючі угруповання («червоні»- «білі», «наші» - «фашисти»).

Цікава теорія поділу персонажів з архетипів.

Архетип - це первинна ідея, виражена в символах і образах і лежить в основі всього.
Тобто кожен персонаж у творі має бути символом чогось.

За класикою, архетипів у літературі сім.
Так, головний герой може бути:
- Протагоністом – тим, хто прискорює дію, справжнім Героєм.
- Антагоністом – цілком протилежним Герою. Тобто лиходієм.
- Стражом, Мудрцем, Наставником та Помічником – тим, хто сприяє Протагоністу

Другорядні персонажі бувають:
- Нерозлучним другом – символізує підтримку та віру в Головного героя.
- Скептиком - піддає сумніву все, що відбувається
- Розумним – приймає рішення, ґрунтуючись виключно на логіці.
- Емоційним – реагує лише емоціями.

Наприклад – романи Роулінг про Гаррі Поттера.
Головний герой – безперечно сам Гаррі Поттер. Йому протистоїть Лиходій – Волан-де-Морт. Періодично з'являється професор Дамблдор Мудрець.
А друзі Гаррі – розумна Герміона та емоційний Рон.

На закінчення хочеться поговорити про кількість персонажів.
Коли їх багато – це погано, тому що вони почнуть дублювати один одного (архетипів лише сім!). Конкуренція серед персонажів викликає розкоординацію у свідомості читачів.
Найрозумніше – тупо перевірити своїх героїв з архетипів.
Наприклад, у вас у романі три старенькі. Перша весела, друга розумна, а третя просто самотня бабуся з першого поверху. Поставте собі питання – що вони втілюють? І зрозумієте, що самотня старенька – зайва. Її фрази (якщо такі взагалі є) цілком можна передати другої чи першої (стареньким). Цим ви позбавитеся зайвого словесного шуму, сконцентруєтеся на ідеї.

Адже «Ідея – тиран твору» (с) Егрі.

© Copyright: Конкурс Копірайту -К2, 2013
Свідоцтво про публікацію №213010300586
рецензії


Тема 19. Проблема літературного героя. Персонаж, характер, тип

I. Словники

Герой та персонаж (сюжетна функція) 1) Sierotwiński S. Słownik terminów literackich. “ Герой.Один із центральних персонажів у літературному творі, активний у подіях, основних для розвитку дії, що зосереджує на собі увагу. Герой головний. Літературний персонаж, найбільш залучений до дії, чия доля - у центрі фабули” (S. 47). “Персонаж літературний.Носій конструктивної ролі у творі, автономний та уособлений у поданні уяви (це може бути особистість, але також тварина, рослина, ландшафт, начиння, фантастична істота, поняття), залучений у дію (герой) або лише епізодично зазначений (напр., особистість, важлива для характеристики середовища). З урахуванням ролі літературних персонажів у цілісності твори можна поділити їх на головних (першого плану), побічних (другого плану) та епізодичних, а з точки зору їх участі у розвитку фабули - на вступників (активних) та пасивних” (S. 200). 2) Wilpert G. von. Персонаж (Лат. Figura - образ)<...>4. будь-яка виступає у поезії, особ. в епіку та драмі, фіктивна особистість, звана також характером; однак слід віддати перевагу області «літературних П.» на відміну від природних особистостей і часто лише контурно окреслених характерів” (S. 298). “ Герой, Первонач. втілення героїч. діянь і чеснот, яке завдяки зразковій поведінці викликає захоплення, так героїчної поезії, епосі, пісніі сазі,багаторазово походили з античного культу героїв і предків. У нього передбачається через умови звання ändeklausel>високе соц. походження. З обуржуазування літ. у 18 ст. представник соціального та характерного перетворюється на жанрову роль, тому сьогодні взагалі область для головних персонажів та ролей драми чи епічної поезії – центр дії без огляду на соціальне походження, Підлога або особ. властивості; отже, також для негероїчного, пасивного, проблематичного, негативного Р. або - антигероя, що у сучасній літ. (за винятком тривіальної літ. і соціаліст. реалізму) як страждає або жертви змінив сяючого Р. раннього часу. - позитивний Г., - протагоніст, - негативний Р., - Антигерой “(S. 365 - 366). 3) Dictionary of World Literary Terms/By J. Shipley. “ Герой. Центральна постатьабо протагоніст у літературному творі; персонаж, якому симпатизує читач чи слухачі” (p. 144). 4) The Longman Dictionary of Poetic Terms/By J. Myers, M. Simms. “ Герой(від грецького «захисник») – спочатку чоловік – чи жінка, героїня – чиї надприродні здібностіі характер піднімають його – чи її – на рівень бога, напівбога чи короля-воїна. Найбільш поширене сучасне розуміння терміна також передбачає високий моральний характер людини, чия сміливість, подвиги та шляхетність цілей змушують виключно ним чи нею захоплюватися. Термін також часто неправильно використовується як синонім головного персонажа у літературі” (p. 133). “ Протагоніст(від грецького «перший ведучий») у грецькій класичній драмі – актор, який грає першу роль. Термін став позначати головного або центрального персонажау літературному творі, але того, що може і не бути героєм. Протагоніст протистоїть тому, з ким він у конфлікті, з антагоністом” (p. 247). “ Другий герой(deuteragonist) (від грецького «другорядний персонаж») - персонаж другорядної важливості по відношенню до головного героя (протагоніста) у класичній грецькій драмі. Нерідко другорядний герой є антагоністом” (p. 78). 5) Cuddon J.A. The Pinguin Dictionary of Literary Terms and Literary Theory. “ Антигерой.«Не-герой», або антитеза старомодного героя, який був здатний на героїчні вчинки, був лихим, сильним, хоробрим і винахідливим. Трохи сумнівно, чи існував колись подібний герой у будь-якій кількості в белетристиці, за винятком деяких романів масової (дешевої) літератури та романтичної новели. Тим не менш, існує багато літературних героїв, які виявляють шляхетні якості та ознаки чесноти. Антигерой - це людина, яка наділена схильністю до невдач. Антигерой некомпетентний, невдалий, нетактовний, незграбний, дурний і смішний” (p. 46). “ Герой та героїня.Головний чоловічий та жіночий персонажіу літературному творі. У критиці ці терміни не мають конотацій доброчесності чи честі. Негативні персонажітакож можуть бути центральними” (p. 406). 6) Чернишів А.Персонаж / / Словник літературознавчих термінів. З. 267. “ П. (франц. personnage, від лат. persona – особистість, особа) – дійова особа драми, роману, повісті та інших художніх творів. Термін "П." частіше використовується стосовно другорядним дійовим особам”. 7) КЛЕ. а) Баришніков Є.П.Літературний герой. Т. 4. Стлб. 315-318. “Л. м. -образ людини у літературі. Однозначно з Л. р. нерідко вживаються поняття «діюча особа» та «персонаж». Іноді їх відмежовують: Л. р. називають дійових осіб (персонажів), намальованих більш багатогранно і вагоміших для ідеї твору. Іноді поняття «Л. р.» відносять лише до дійових осіб, близьких до авторського ідеалу людини (т.з. «позитивний герой») або втілюючих героїч. початок (див. Героїчнеу літературі). Слід зазначити, що у літ. критиці ці поняття, поряд з поняттями характер, типі образ, взаємозамінні”. “З т. зр. образної структури Л. р. поєднує характер як внутрішній зміст персонажа та його поведінка, вчинки (як щось зовнішнє). Характер дозволяє розглядати дії зображуваної особистості як закономірні, що сягають якоїсь життєвої причини; він є змістом і законом ( мотивування) поведінки Л. р. “Детективний, авантюрний роман<...>- крайній випадок, коли Л. р. стає дійовою особою переважно, ненаповненою оболонкою, яка зливається з сюжетом, перетворюючись на його функцію”. б) Магазанник Е.Б.Персонаж // Т. 5. Стлб. 697-698. “ П. (франц. personage від лат. persona - особа, особистість) - у звичайному значенні те саме, що літературний герой. У літ-веденні термін «П.» вживається у вужчому, але завжди однаковому сенсі.<...>Найчастіше під П. розуміється дійова особа. Але й тут розрізняються два тлумачення: 1) особа, представлена ​​і що характеризується дією, а чи не в описах; тоді поняттю П. найбільше відповідають герої драматургії, образи-ролі.<...>2) Будь-яка дійова особа, суб'єкт дії взагалі<...>У такій інтерпретації дійова особа протилежна лише «чистому» суб'єкту переживання, який виступає в ліриці.<...>тому термін «П.»<...>не застосовується до т.з. «ліричного героя»: не можна сказати «ліричний персонаж». Під П. часом розуміється лише другорядна особа<...>У цьому сенсі термін «П.» співвідноситься із звуженим значенням терміна «герой» – центр. особою або одним із центр. осіб твору. На цьому ґрунті склалося і вираз «епізодичний П.» (а не «епізодич. Герой»!)”. 8) ЛЕС. а) Масловский В.І.Літературний герой. З. 195. “Л. р.,худож. образ, одне з позначень цілісного існування людини в позові слова. Термін «Л. Р.» має подвійний сенс. 1) Він підкреслює панування. становище дійової особи у творі (як головногогероя в порівнянні з персонажем), вказуючи, що ця особа несе осн. проблемно-тематич. навантаження.<...>У деяких випадках поняття «Л. р.» використовується для позначення будь-якої дійової особи твори. 2) Під терміном «Л. р.» розуміється ціліснийобраз людини - у сукупності її образу, способу мислення, поведінки та душевного світу; близький за змістом термін "характер" (див. Характер), якщо брати його у вузькому, а не розширити. значенні, що позначає внутр. психол. розріз особистості, її природні характеристики, натуру”. б) [ Б.а.] Персонаж. З. 276. “ П. <...>зазвичай - те саме, що і літературний герой. У літ-веденні термін «П.» використовується у вужчому, але завжди однаковому сенсі, к-рый нерідко виявляється лише контексті”. 9) Ільїн І.П.Персонаж// Сучасне зарубіжне літературознавство: Енциклопедичний словник. С. 98-99. “ П. -фр. Personnage, англ. character, нім. person, figur - за уявленнями нарратології, складний, багатоскладовий феномен, що перебуває на перетині різних аспектів того комунікативного цілого, яким є худож. твір. Як правило, П. володіє двома функціями: дії та розповідання. Таким чином, він виконує або роль актора, або оповідача- наратора”. Характер і тип (“зміст” персонажа) 1) Sierotwiński S. Słownik terminów literackich. Wroclaw, 1966. Характер. 1. Літературний персонаж, сильно індивідуалізований, на противагу типу<...>” (S. 51). “ Тип. Літературний персонаж, представлений у значному узагальненні, найвидатніших рисах” (S. 290). 2) Wilpert G. von. Sachwörterbuch der Literatur. “ Характер(грец. - відбиток), у літературознавстві взагалі всякий персонаж виступає в драмат. або оповідальному творі, що копіює дійсність або вигаданий, але виділяється завдяки індивідуальній характеристицісвоєю особистою своєрідністю на тлі голого, нечітко змальованого типу” (S. 143). 3) Dictionary of World Literary Terms/By J. Shipley. “ Тип. Людина (в романі або драмі), що не являє собою закінчений одиничний образ, але демонструє характерні риси певного класу людей” (p. 346). 4) The Longman Dictionary of Poetic Terms/By J. Myers, M. Simms. “ Характер(від грецької «робити відмінним») - особистість у літературному творі, чиїми відмінними рисамиє легко розпізнавані (хоча іноді досить складні) моральні, інтелектуальні та етичні якості” (p. 44). 5) Добрий Д.Тип // Словник літературних термінів: B 2 т. T. 2. Стлб. 951-958. "...у широкому значенні цього слова, всі образи та особи будь-якого художнього твору неминуче носять типовий характер, є літературними типами". “...під поняття літературного типу у його значенні підійдуть далеко ще не всі персонажі поетичних творів, лише образи героїв і з зі здійсненою художністю, т. е. які мають величезної узагальнюючою силою...” “..крім типових образів ми бачимо у літературних творах образи-символи та образи-портрети”. “В той час як образи-портрети несуть на собі надлишок індивідуальних рис на шкоду їх типовому значенню, символічних образахширота цього останнього остаточно розчиняє у собі їх індивідуальні форми”. 6) Словник літературознавчих термінів. а) Абрамович Г.Тип літературний. С. 413-414. “Т. л.(від грец. typos - образ, відбиток, зразок) - художній образ певного індивідуума, в якому втілені риси, характерні для тієї чи іншої групи, класу, народу, людства. Обидві сторони, що становлять органічну єдність, - жива індивідуальність та загальнозначимість літературного Т., - однаково важливі...” б) Володимирова Н.Характер літературний. С. 443-444. “Х. л.(Від грец. Характер - риса, особливість) - зображення людини в словесному позові, що визначає своєрідність змісту та форми художнього твору”. “ Особливий виглядХ. л. представляє образ оповідача(Див.)”. 7) КЛЕ. а) Баришніков Є.П.Тип // Т. 7. Стлб. 507-508. “ Т. (Від грец. tupoV - зразок, відбиток) - образ людської індивідуальності, найбільш можливої, типової для певного суспільства”. “Категорія Т. оформилася у римському «епосі приватного життясаме як у відповідь потреба худож. пізнання та класифікації різновидів простої людини та її відносин до життя”. “...класові, професійні, місцеві обставини ніби «завершували» особистість літ. персонажа<...>і цією своєю «завершеністю» ставили під сумнів його життєвість, тобто здатність до необмеженого зростання та вдосконалення”. б) Тюпа В.І.Характер літературний // Т. 8. Стлб. 215-219. “ Х. л. - Образ людини, окреслений з відомою повнотою і індивідуальною визначеністю, через який розкриваються як обумовлений даної суспільно-історич. ситуацією тип поведінки (вчинків, думок, переживань, мовної діяльності), і властива автору морально-эстетич. людської концепції. існування. Літ. Х. являє собою художній. цілісність, органічна єдність загального,повторюваного та індивідуального,неповторного; об'єктивного(ніяк - раясоціально - психологічний . реальністьлюдина . життя , послужила прообразом для літ. Х.) та суб'єктивного(осмислення та оцінка прообразу автором). В результаті літ. Х. постає «новою реальністю», художньо «створеною» особистістю, до-раю, відображаючи реальну людину. тип, ідеологічно проясняє його”. 8) [ Б.а.]. Тип // Лес. С. 440: “ Т. <...>у літературі та позові - узагальнений образ людської індивідуальності, найбільш можливої, характерної для певної громад. середовища”.

ІІ. Підручники, навчальні посібники

1) Farino J.Введення у літературознавство. Ч. 1. (4. Літературні персонажі. 4.0. Загальна характеристика). “...під поняттям «персонаж» ми маємо на увазі будь-яку особу (з антропоморфними істотами включно), яка отримує у творі статус об'єкта опису (у літературний текст), зображення (у живописі), демонстрації (у драмі, спектаклі, фільмі)”. “Не всі твори, що зустрічаються в тексті, антропоморфні істоти або особи присутні в ньому однаковим чином. Одні з них мають статус об'єктів світу даного твору. Це, як кажуть, «персонажі-об'єкти». Інші даються лише як зображення, але самі у світі твори не з'являються. Це «персонажі-зображення». А інші лише згадуються, але не виводяться в тексті ні як присутні об'єкти, ні навіть як зображення. Це "відсутні персонажі". Їх слід відрізнити від згадок осіб, які за конвенцією даного світузовсім не можуть у ньому з'явитися. «Відсутні» конвенцією не виключаються, а навпаки, допускаються. Тому їхня відсутність помітна і цим самим - значимо” (С. 103).

ІІІ. Спеціальні дослідження

Характер та тип 1) Гегель Г.В.Ф.Естетика: У 4 т. Т. I. “Ми виходили з загальнихсубстанціальних сил дії Для свого активного здійснення вони потребують людської індивідуальності, в якій вони виступають як рушійний пафос. Загальний зміст цих сил має зімкнутися у собі і постати в окремих індивідах як цілісністьі одиничність. Такою цілісністю є людина у своїй конкретній духовності та суб'єктивності, цілісна людська індивідуальність як характер. Боги стають людським пафосом, а пафос у конкретній діяльності і є людським характером” (с. 244). “Лише така багатосторонність надає характеру живого інтересу. Водночас ця повнота має виступати злитою в єдиний суб'єкт, а не бути розкиданістю, поверховістю та просто різноманітною збудливістю<...>Для зображення такого цілісного характеру найбільше підходить епічна поезія, менш драматична та лірична” (с. 246-247). “Така багатосторонність у межах єдиної панівної визначеності може здатися непослідовністю, якщо дивитися на неї очима розуму<...>Але для того, хто осягає розумність цілісного в собі і тому живого характеру, ця непослідовність якраз і становить послідовність і узгодженість. Бо людина відрізняється тим, що вона не тільки носить у собі протиріччя різноманіття, а й переносить це протиріччя і залишається в ньому рівним і вірним самому собі” (с. 248-249). “Якщо людина не має в собі такого єдиногоцентру, то різні сторони його різноманітного внутрішнього життя розпадаються і постають позбавленими будь-якого сенсу.<...>З цього боку, твердість і рішучість є важливим моментом ідеального зображення характеру” (с. 249). 2) Бахтін М.М.Автор і герой у естетичної діяльності // Бахтін М.М.Естетика словесної творчості. “ Характеромми називаємо таку форму взаємодії героя та автора, яка здійснює завдання створити ціле героя як певної особистості<...>герой із самого початку дано як ціле<...>все сприймається як момент характеристики героя, несе характерологічну функцію, все зводиться і служить відповіді питання: хто він” (с. 151).“Построение характеру може у двох основних напрямах. Перше ми назвемо класичною побудовою характеру, друге – романтичною. Для першого типу побудови характеру основою є художня цінність долі…“ (с. 152). “На відміну від класичного романтичний характер самочинний і ціннісно ініціативний<...>Цінність долі для художнього завершення, що передбачає рід і традицію, тут непридатна.<..>Тут індивідуальність героя розкривається як доля, бо як ідея чи, точніше, як втілення ідеї” (с. 156-157). “Якщо характер встановлюється стосовно останніх цінностей світогляду<...>висловлює пізнавально-етичну установку людини у світі<...>, то тип далекий від кордонів світу і висловлює встановлення людини по відношенню до вже конкретизованих і обмежених епохою та середовищем цінностей, благам, тобто до сенсу, що вже став буттям (у вчинку характеру сенс ще вперше стає буттям). Характер у минулому, тип у теперішньому; оточення характеру дещо символізоване, предметний світ навколо типу інвентарний. Тип - пасивнапозиція колективної особи” (c. 159). “Тип як різко пліток з навколишнім світом (предметним оточенням), але зображується як зумовлений їм у всіх моментах, тип - необхідний момент деякого оточення (не ціле, лише частина цілого).<...>Тип передбачає перевагу автора над героєм і повну ціннісну непричетність до його світу героя; звідси автор буває цілком критичний. Самостійність героя на кшталт значно знижена...” (з. 160). 3) Михайлов А.В.З характеру // Людина і культура: Індивідуальність історія культури. “...charactër поступово виявляє свою спрямованість «всередину» і, якщо це слово приходить у поєднання з «внутрішнім» людиною, будує це внутрішнє ззовні - із зовнішнього та поверхового. Навпаки, новоєвропейський характер будується зсередини назовні: «характером» іменується закладена в натурі людини основа чи основа, ядро, як породжує схема всіх людських проявів, і розбіжності можуть стосуватися лише того, чи є «характер» найглибше в людині, або ж у її внутрішньому є ще більш глибокий початок» (с. 54). Герой та естетична оцінка 1) Фрай М.Анатомія критики. Нарис перший/Пер. А.С. Козлова та В.Т. Олійника // Зарубіжна естетика та теорія літератури ХIХ-ХХ ст.: Трактати, статті, есе / Упоряд., заг. ред. Г.К. Косікова. “Сюжет літературного твору - це розповідь у тому, як хтось робить щось. «Некто», якщо це людина, є героєм, а «щось», що йому вдається чи не вдається зробити, визначається тим, що він може чи міг би зробити, залежно від задуму автора та очікувань аудиторії, що випливають звідси.<...>1. Якщо герой перевершує людей та їх оточення по якості, то він - божество і розповідь про нього є міфу звичайному значенні слова, тобто оповідання про бога<...>2. Якщо герой перевершує людей і своє оточення по ступеня, то це - типовий герой оповіді. Вчинки його чудові, проте сам він зображується людиною. Герой цих сказань переноситься у світ, де дія звичайних законів природи частково призупинена<...>Тут ми відходимо від міфу у власному значенні слова і вступаємо в область легенди, казки, Märchen та їх літературних похідних. 3. Якщо герой перевершує інших людей за рівнем, але залежить від умов земного існування, це - вождь. Він наділений владою, пристрастю і силою вираження, проте його вчинки все ж таки підлягають критиці суспільства і підкоряються законам природи. Це герой високого міметичного модусу, насамперед - герой епосу та трагедії<...>4. Якщо герой не перевершує ні інших людей, ні власне оточення, то він є одним із нас: ми ставимося до нього як до звичайній людині, і вимагаємо від поета дотримуватися тих законів правдоподібності, які відповідають нашому власному досвіду. І це – герой низького міметичного модусу, насамперед - комедії та реалістичної літератури.<...>На цьому рівні автору нерідко важко буває зберегти поняття «герой», що вживається у зазначених модусах у своєму строгому значенні.<...>5. Якщо герой нижчий за нас за силою і розумом, так що у нас виникає почуття, що ми зверхньо спостерігаємо видовище його несвободи, поразок та абсурдності існування, то тоді герой належить іронічномумодусу. Це вірно і в тому випадку, коли читач розуміє, що він сам знаходиться або міг би перебувати в такому самому положенні, про яке, однак, він здатний судити з більш незалежної точки зору” (с. 232-233). 2) Тюпа В.І.Модуси художності (конспект циклу лекцій) // Дискурс. Новосибірськ. 1998. № 5/6. З. 163-173. “Спосіб такого розгортання ( художньої цілісності. - Н. Т.) - наприклад, героїзація, сатиризація, драматизація - і виступає модусом художності, естетичним аналогом екзистенційного модусу особистісного існування (способу присутності «я» у світі)” (c. 163). “Героїчне<...>являє собою якийсь естетичний принципсмислопородження, що полягає у поєднанні внутрішньої даності буття («я») та його зовнішньої заданості ( рольовакордон, що сполучає і розмежовує особистість зі світопорядком). В основі своєї героїчний персонаж «не відокремлений від своєї долі, вони єдині, доля виражає позалічну сторону індивіда, та її вчинки лише розкривають зміст долі» (А.Я. Гуревич)” (з. 164). “ Сатирає естетичним освоєнням неповноти особистісної присутності «я» у світопорядку, тобто такого розбіжності особистості зі своєю роллю, при якому внутрішня даність індивідуального життя виявляється вужче зовнішньої заданості і нездатна заповнити собою ту чи іншу рольову кордон» (с. 165). “ Трагізм- діаметрально протилежна сатирі трансформація героїчної художності<...>Трагічна ситуація є надмірною «свободи “я” в собі» (гегелівське визначення особистості) щодо своєї ролі у світопорядку (долі): зайве «широка людина»<...>Трагічна вина, що контрастує з сатиричною виною самозванства, полягає не в самому діянні, суб'єктивно виправданому, а в його особистісності, в невгамовній спразі залишитися самим собою” (с. 167). “Розглянуті модуси художності<...>єдині у своїй патетичності серйозного ставлення до світопорядку. Важливо інший естетичної природи непатетичний комізм, чиє проникнення у високу літературу (з доби сентименталізму) принесло «новий модус взаємин людини з людиною» (Бахтін), що сформувався на ґрунті карнавального сміху”. “Сміхове світовідношення несе людині суб'єктивну свободу від уз об'єктивності<...>і, виводячи живу індивідуальність межі світопорядку, встановлює «вільний фамільярний контакт між людьми» (Бахтін)<...>”. “Комічний розрив між внутрішньою та зовнішньою сторонами я-у-світі, між обличчям та маскою<...>може вести до виявлення справжньої індивідуальності<...>У таких випадках зазвичай говорять про гуморі, що робить дивацтво (особистісну унікальність самопроявлень) смислопорожнюючою моделлю присутності «я» у світі.<...>Однак комічні ефекти можуть виявляти і відсутність обличчя під маскою, де можуть виявитися органчик, фаршировані мізки.<...>Такого роду комізм доречно називати сарказмом <...>Тут маскарадність життя виявляється брехнею не уявної ролі у світопорядку, а уявної особистісності” (с. 168-169). Герой та текст 1) Гінзбург Л.Про літературного героя. (Гл. третя. Структура літературного героя). “Літературний персонаж - це, по суті, серія послідовних появ однієї особи не більше цього тексту. Протягом одного тексту герой може виявлятися у різних формах<...>Механізм поступового нарощування цих проявів особливо очевидний у великих романах, з великою кількістю дійових осіб. Персонаж зникає, поступається місцем іншим, щоб через кілька сторінок знову з'явитися і додати ще одну ланку до єдності, що нарощується. Повторювані, більш менш стійкі ознаки утворюють властивості персонажа. Він постає як одноякісний чи багатоякісний, з якостями односпрямованими чи різноспрямованими” (с. 89). “Поведінка героя та його характерологічні ознаки взаємопов'язані. Поведінка – розворот властивих йому властивостей, а властивості – стереотипи процесів поведінки. Притому поведінка персонажа - це не тільки вчинки, дії, а й будь-яка участь у сюжетному русі, залучення в події, що відбуваються, і навіть будь-яка зміна душевних станів. Про властивості персонажа повідомляє автор чи оповідача, вони виникають з його самохарактеристики або з суджень інших дійових осіб. Водночас читачеві самому надається визначати ці властивості - акт, подібний до життєвої стереотипізації поведінки наших знайомих, щохвилини нами здійснюється. Акт, подібний і водночас інший, тому що літературний герой заданий нам чужою творчою волею – як завдання з передбаченим рішенням” (с. 89-90). “Єдність літературного героя - не сума, а система, зі своїми домінантами, що її організують.<...>Не можна, наприклад, зрозуміти та сприйняти у його структурній єдності поведінку героїв Золя без механізму біологічної наступності чи героїв Достоєвського без передумови необхідності особистого вирішення морально-філософського питання життя” (с. 90). 2) Барт Р. S/Z/Пер. Г.К. Косікова та В.П. Мурат. “У момент, коли тотожні семи, кілька разів поспіль пронизавши Ім'я власне, зрештою закріплюються його, - у цей час світ народжується персонаж. Персонаж, таким чином, не що інше, як продукт комбінаторики; при цьому комбінація, що виникає, відрізняється як відносною стійкістю (бо вона утворена повторюваними семами), так і відносною складністю (бо ці семи частково узгоджуються, а частково і суперечать один одному). Ця складність якраз і призводить до виникнення «особистості» персонажа, що має ту саму комбінаторну природу, що й смак якоїсь страви чи букет вина. Ім'я власне - це свого роду поле, в якому відбувається намагнічування сем; віртуально таке ім'я співвіднесено з певним тілом, тим самим залучаючи цю конфігурацію в еволюційний (біографічний) рух часу” (с. 82). “Якщо ми виходимо з реалістичного погляду на персонаж, вважаючи, що Сарразін (герой новели Бальзака. - Н.Т.) живе поза паперовим листом, то нам слід зайнятися пошуками мотивів цього призупинення (натхнення героя, несвідоме неприйняття істини тощо). Якщо ж ми виходимо з реалістичного погляду на дискурс, розглядаючи сюжет як механізм, пружина якого має повністю розвернутися, слід визнати, що залізний закон оповідання, що передбачає його безупинне розгортання, вимагає, щоб слово «кастрат» був сказано. Хоча обидва ці погляди ґрунтуються на різних і в принципі незалежних (навіть протилежних) законах про правдоподібність, вони все ж таки підкріплюють один одного; в результаті виникає загальна фраза, в якій несподівано поєднуються фрагменти двох різних мов: Сарразін п'яний, тому що рух дискурсу не повинен перерватися, а дискурс, у свою чергу, отримує можливість подальшого розгортання тому, що п'яний Сарразін нічого не чує, а лише говорить сам. Два ланцюжки закономірностей виявляються «нерозв'язними». Добротний оповідальний лист якраз і представляє таку втілену нерозв'язність” (с. 198-199).

ПИТАННЯ

1. Розгляньте та порівняйте різні визначення понять “персонаж” та “герой” у довідковій та навчальній літературі. За якими критеріями зазвичай відрізняють героя з інших дійових осіб (персонажів) твори? Чому “характер” та “тип” зазвичай протиставляють один одному? 2. Порівняйте визначення поняття “характер” у довідковій літературі та “Лекціях з естетики” Гегеля. Вкажіть подібність та відмінності. 3. Чим відрізняється трактування характеру у Бахтіна від гегелівської? До якої їх ближче те визначення поняття, що дає А.В. Михайлов? 4. Чим відрізняється тлумачення типу Бахтіним від того, що ми знаходимо у довідковій літературі? 5. Зіставте розв'язання проблеми класифікації естетичних “модусів” героя у Н. Фрая та В.І. Тюпи. 6. Порівняйте міркування про природу літературного персонажа, висловлені Л.Я. Гінзбург та Роланом Бартом. Вкажіть подібність та відмінності.

Характер(З гр. - Бук. риса) - це сукупність психологічних властивостей, у тому числі складається образ літературного персонажа.

Окремі деталі образу, які у дії, поведінці, у тих чи інших обставин, створюють багатоплановий світ героя.

Поняття «характер» відноситься до категорії змісту твору. Вживати цей термін доречно у разі, коли дається аналіз ідеї твори, визначається його пафос. У широкому значенні цього терміна всі образи та герої будь-якого тексту неминуче носять типовий характер.

В античності, задовго до виникнення особливої ​​науки про людину (антропологія, етика, фізіогноміка), головною темоюлітератури була залученість людини у сферу безкомпромісних законів року. В епосі герой ще повністю залежить від божества: він може діяти самостійно, він, за словами Б. Снелла, «може бути характером, але ще особистість». Герой має ті самі якості, як і боги, але він - жертва тих властивостей, носієм яких є. Цим пояснюється позначення характеру маскою в античному театрі.

У Сучасній літературі характер - це склад особистості, утворений індивідуальними і типологічними рисами і виявляється у особливостях поведінки, відмінних властивостях натури.

В античності, навпаки, характер – це «штамп», «застигла маска».

Літературний тип - Образ людської індивідуальності, найбільш можливої, типової для певного соціуму.

Поняття « літературний тип» вперше зустрічається в «Естетиці» Гегеля .

Теоретично літератури «тип» і «характер» близькі, але з взаємозамінні;

«Характер» більшою мірою розкриває типові риси особистості, її психологічні властивості,а « тип» є узагальненням тих чи інших соціальних явищпов'язані з типовими рисами.



Наприклад, Максим Максимович – типовий російський солдат, «просто порядна людина», як говорив про нього Л. Н. Толстой, тоді як Григорій Олександрович Печорін – тип «стражденного егоїста», втілення «пороків цілого покоління в повному їх розвитку». Поняття «типізація» включає процес створення цілісної картини світу, є основою процесу творчості. Визнаючи типізацію внутрішньої потреби і законом мистецтва, письменники усвідомлюють, що типове є копія реальної дійсності, а художнє узагальнення. У Мольєра Гарпагон та Тартюф – типові характери, але це не соціальні, а психологічні типи, що ілюструють зневагу до вимог моральності. Якщо ми хочемо когось назвати скупцем або лицеміром, то використовуємо ці власні іменаяк загальні. Сувора ієрархія жанрів класицизму породжує і нормованість літературних типів. Суспільні конфлікти постають у творі відбитими у душах героїв.

Розподіл персонажів на позитивних та негативних у класицистичній естетиці закономірно. Проміжних типів не повинно бути, тому що мистецтву ставиться в провину завдання виправляти пороки, оспівувати переваги ідеальної людини. Психологія «маленької людини» була окреслена Пушкіним у « Станційному доглядачеві»(«Повісті Бєлкіна») у всій очевидності його суспільного існування. Не менш значущим аспектом теми стає аналіз драматичних сімейних відносин.

Пушкінська концепція стає джерелом наступних літературних узагальнень, визначає сюжети Гоголя («Шинель»), Достоєвського (Бідні люди) і Толстого про «нещасні сімейства», конфліктні ситуації, де «кожна сім'я нещасна по-своєму». «Маленька людина» стає домінуючим типом у «натуральній школі». Л. М. Лотман писала, що "людина постала у письменників" натуральної школи»зліпком соціальної форми, що спотворює людську природу». Подальша еволюція літературного типу «маленької людини» пов'язана з перенесенням акцентів, за словами М. М. Бахтіна, «з середовища на людину». Вже в ранньому творі «Бідні люди» Ф. М. Достоєвський основну увагу концентрує на духовному світі героя, хоча залежність від соціальних обставин, як і раніше, визначає нещастя Макара Дівчини-на. Добролюбов у статті «Забиті люди» зазначав: «У творах Достоєвського ми знаходимо одну загальну межу, більш менш помітну у всьому, що він писав: це біль про людину, яка визнає себе не в силах або, нарешті, навіть не має права бути людиною справжньою, повною, самостійною людиною, самою собою».

У романі «Бідні люди» поєднуються два погляди на «маленьку людину» - пушкінський і гоголівський; Макар Девушкин, прочитавши обидві повісті, дійшов висновку, що «всі ми Самсони Вирини». Дане визнання вказує на драматичне відкриття - трагедія зумовлена, немає можливості боротися з обставинами, які непереборні. Відома фраза Достоєвського: «Всі ми вийшли з гоголівської "Шинелі"» - має на увазі не стільки учнівство, скільки продовження та розвиток теми милосердя, безмірної любові до людини, відкинутої суспільством. Світ Акакія Акакійовича замикається в межах мрії про шинель, світ Макара Дівушкина - турбота про Варенька. Достоєвський представляє тип мрійника, який задовольняється малим, і його вчинки продиктовані страхом втратити скромний дар долі. Тематична близькість виявляється між «Бідними людьми» та повістю «Білі ночі», герой якої дає собі принизливу характеристику: «Мрійник – не людина, а, знаєте, якась істота середнього роду. Селиться він здебільшого десь у неприступному кутку, ніби таїться в ньому навіть від денного світла».

Достоєвський переглядає відомий тип романтичного героя, який поринає у світ ідеальної мрії, зневажаючи дійсність. Герої Достоєвського приречено проповідують життєву смирення, що приводить їх до загибелі. Інший поворот теми маленької людини пов'язаний із інтересом письменника до теми пияцтва як алегорії бунту проти суспільної моралі. У романі «Злочин і покарання» цей різновид пороку розглядається не як наслідок соціального зла, а як прояв егоїзму та слабкості. Забуття в пияцтві не рятує людину, якій «нікуди більше йти», вона руйнує долі близьких людей: Соня Мармеладова змушена піти на панель, Катерина Іванівна божеволіє, і, якби не випадок, на її дітей чекала б неминуча загибель. Чехов не висловлює співчуття до «маленької людини», а показує справжню «трохи» його душі. У оповіданні "Смерть чиновника" вивчається проблема добровільності взятих людиною соціальних зобов'язань. Вирішується вона у гротескному ключі. Черв'яков помирає не як «принижена і ображена» людина, а як чиновник, який від страху втратив свою природну подобу. Чехов усією своєю творчістю доводив, що людина не повинна підверстувати свої потенції під дозволені соціумом кордони. Духовні потреби особистості повинні перемогти над вульгарністю і нікчемністю: «Людині потрібно не три аршини землі, а всю земну кулю». Замкненість "футлярного життя", наполягає письменник, згубна. У оповіданні «Людина у футлярі» створюється страшний образ Бєлікова, апологета охоронної моралі. Вся його поведінка перейнята побоюванням «хоч би чого не вийшло». Письменник перебільшує вигляд захисника соціальної моральності; чорний костюм, окуляри, калоші, парасолька є виразними деталями образу, які створюють експресивний портрет громадського явища, що лякає. Смерть Бєлікова, може здатися, приносить порятунок людям, які відчувають страх перед ревним охоронцем моралі, але Чехову чуже оптимістичне рішення трагічної колізії. Письменник із сумом визнає, що марні надії виправити людей, що відрізняються від Бєлікова способом життя, але не внутрішньою самосвідомістю. У фіналі оповідання поставлено символічний акцент, що дозволяє переконатися, що охоронні ідеї залишаються живими. Сцена похорону Бєлікова оформляється образом дощу, і всі присутні розкривають парасольки, це прочитується як непереборність того, за що, власне, боровся боязкий учитель.

У центрі романтичної естетики — творчий суб'єкт, геній, який переосмислює реальність, або лиходій, переконаний у непогрішності свого бачення дійсності. Романтизм сповідує культ індивідуалізму, наголошуючи не так на загальному, але в винятковому.

Основа літературної характерології реалізму - соціальний тип. Психологічні відкриття романтизму підкріплюються в реалізмі широким соціальним та історичним аналізом, ідеологічним мотивуванням поведінки героя Персонаж, як правило, детермінований обставинами та середовищем.

У російській реалістичній літературі складаються типи літературних героїв, які мають загальні характерологічні ознаки, їх поведінка обумовлена ​​схожими обставинами, а розкриття образу тексті будується на традиційних сюжетних колізіях і мотивах. Найяскравішими з'явилися «зайва людина», «маленька людина», «проста людина».

Літературний тип «зайвої людини» виник як переосмислення феномену обраності романтичного героя. Найменування типу увійшло у загальне вживання після написання І. С. Тургенєвим повісті «Щоденник зайвої людини». Раніше в літературі існувало поняття «дивна людина». Так визначався характер героя, здатного відмовитися від «норм життя».

Лермонтов дає таку назву одній зі своїх драм. Інтерес до «історії людської душі»У творах А. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, А. І. Герцена, І. С. Тургенєва, І. А. Гончарова визначив специфічну характерологію типу «зайвої людини».

Це непересічна особистість, що відбивається і його зовнішності, й у вчинках; персонаж трагічно усвідомлює нереалізованість власних сил, ошуканість долею та небажання щось змінювати. Відсутність конкретних цілей стає причиною втечі героя від обставин, які потребують рішучих вчинків.

Питання "навіщо я жив, для якої мети я народився" залишається відкритим. Герою даного типувластиво зневажливе ставлення до світу, яке пояснюється знанням людських слабкостей.

Почуття моральної переваги та глибокий скептицизм характеризує егоцентричну особистість («ми шануємо всіх нулями, а одиницями себе»), в якій суперечливо поєднуються багаті інтелектуальні здібності та неприйняття «упертої праці».

Рефлексія, постійна незадоволеність собою та світом, самотність пояснюються відмовою героя від щирої дружби, небажанням втратити «осоромлену свободу»; прагнення поділити з кимось свій духовний досвід стикається з переконаністю, що «вічно любити неможливо — на якийсь час не варто праці». Сумний підсумок: духовна чи фізична загибель, не героїчна, а безглузда смерть.

Еволюція образу «зайвої людини» виявляє безперспективність цього літературного типу, що зазначалося вже критиками середини ХІХ століття. Д. І. Писарєв розмірковує про приреченість Онєгіна. І. А. Гончаров пише про слабкість натур Печоріна та

Онєгіна. А. В. Дружинін вказує на поступову трансформацію "зайвої людини" в "госпітальний тип". З'являються нові «герої століття», здатні подолати слабкість своїх попередників. Неспроможність « зайвих людей» показали Тургенєв (Рудін та Лаврецький), Гончаров (Обломов та Райський), Чехов (Лаєвський та Іванов).

Поняття «маленька людина» з'являється у літературі раніше, ніж складається сам тип героя. Народжується він за доби сентименталізму. Спочатку цим поняттям позначалися представники третього стану, які почали цікавити письменників через демократизацію літератури.

З'явилося безліч «перелікованих» повістей, де головний герой виступав у ролі шахрая або жертви. Повість Г. І. Чулкова «Пригожая кухарка» російською матеріалі представляє сюжет роману Д. Дефо «Моль Флендерс», а пригоди авантюристки приваблюють читача щонайменше, ніж трагедії Сумарокова. Поступово на зміну героям-шахраям приходять страждаючі герої сентименталізму.

Н. М. Карамзін у «Бідній Лізі» втілив основну тезу сентименталізму про позастанову цінність людини — «і селянки вміють вміти». Класична схема, що гранично виразно виявляє характер «маленької людини» у творах сентименталізму, практично незмінна: ідилічні картини життя «природних людей» порушуються вторгненням представників порочної цивілізації.

Новий імпульс буде дано зазначеному типу реалістичною літературою. "Повісті Бєлкіна" Пушкіна, "Шинель" Гоголя, "Бідні люди" Достоєвського, оповідання Чехова багатопланово представлять тип "маленької людини", художньо сформулюють характерологічні ознаки літературного типу: пересічна зовнішність, вік від тридцяти до п'ятдесяти років; обмежені буттєві можливості; убогість матеріального існування; конфлікт героя з високопоставленою особою чи кривдником; аварія мрії всього життя; стихійний бунт персонажа; трагічний результат.

Безумовно, відкриття типу «маленької людини» належить Пушкіну. М. М. Бахтін зазначав, що Бєлінський «переглянув» Самсона Виріна, зробив його головним джерелом теми «маленького людини».

Пояснення цього може бути благополучна розв'язка конфлікту. Дуня щаслива, незважаючи на логіку соціальних відносин. Самсон Вирін припускав, що дочці доведеться вулиці помсти, а вона цілком благополучно вийшла заміж за Мінського.

Пушкін навмисно відходить від зображення соціальних аргументів трагедії нещасного чиновника, що створює не позбавлену сентиментальності утопічну картину відносин між представниками різних соціальних верств.

Як би там не було, психологія «маленької людини» була окреслена Пушкіним у всій очевидності її суспільного існування. Так само значним аспектом теми виробляється аналіз драматичних сімейних відносин. Пушкінська концепція стає джерелом наступних літературних узагальнень, визначає сюжети Достоєвського і Толстого про «нещасні сімейства», конфліктні ситуації, де «кожна сім'я нещасна по-своєму».

«Маленька людина» стає домінуючим типом у «натуральній школі». Л. М. Лотман писала, що «людина постала у письменників «натуральної школи» зліпком соціальної форми, що спотворює людську природу».

Подальша еволюція літературного типу «маленької людини» пов'язана з перенесенням акцентів, за словами М. М. Бахтіна, «з середовища на людину». Вже ранньому творі «Бідні люди» Ф. М. Достоєвський основну увагу концентрує на духовному світі героя, хоча залежність від соціальних обставин як і визначає нещастя Макара Девушкина.

Добролюбов у статті «Забиті люди» зазначав: «У творах Достоєвського ми знаходимо одну спільну рису, більш менш помітну у всьому, що він писав: це біль про людину, яка визнає себе не в силах або, нарешті, навіть не має права бути людиною справжнім, повним, самостійним людиною, самим собою».

У романі «Бідні люди» поєднуються два погляди на «маленьку людину» — пушкінський і гоголівський; Макар Девушкин, прочитавши обидві повісті, дійшов висновку, що «всі ми Самсони Вирини». Дане зізнання вказує на драматичне відкриття - трагедія зумовлена, немає можливості боротися з обставинами, які непереборні.

Відома фраза Достоєвського: «Всі ми вийшли з гоголівської "Шинелі"» - має на увазі не стільки учнівство, скільки продовження та розвиток теми милосердя, безмірної любові до людини, відкинутої суспільством.

Світ Акакія Акакійовича замикається в межах мрії про шинель, світ Макара Дівушкина — турбота про Варенька. Достоєвський представляє тип мрійника, який задовольняється малим, і його вчинки продиктовані страхом втратити скромний дар долі.

Тематична близькість виявляється між «Бідними людьми» та повістю «Білі ночі», герой якої дає собі принизливу характеристику: «Мрійник — не людина, а знаєте, якась істота середнього роду. Селиться він здебільшого десь у неприступному кутку, ніби таїться в ньому навіть від денного світла».

Достоєвський переглядає відомий тип романтичного героя, який поринає у світ ідеальної мрії, зневажаючи дійсність. Герої Достоєвського приречено проповідують життєву смирення, що приводить їх до загибелі.

Інший поворот теми маленької людини пов'язаний із інтересом письменника до теми пияцтва як алегорії бунту проти суспільної моралі. У романі «Злочин і покарання» цей різновид пороку розглядається не як наслідок соціального зла, а як прояв егоїзму та слабкості. Забуття в пияцтві не рятує людину, якій «нікуди більше йти», вона руйнує долі близьких людей: Соня Мармеладова змушена піти на панель, Катерина Іванівна божеволіє, і, якби не випадок, на її дітей чекала б неминуча загибель.

Чехов не висловлює співчуття до «маленької людини», а показує справжню «трохи» його душі. У оповіданні "Смерть чиновника" вивчається проблема добровільності взятих людиною соціальних зобов'язань. Вирішується вона у гротескному ключі. Черв'яков помирає не як «принижена і ображена» людина, а як чиновник, який від страху втратив свою природну подобу.

Чехов усією своєю творчістю доводив, що людина не повинна підверстувати свої потенції під дозволені соціумом кордони. Духовні потреби особистості повинні перемогти над вульгарністю і нікчемністю: «Людині потрібно не три аршини землі, а всю земну кулю». Замкнутість « футлярного життя», Наполягає письменник, згубна.

У оповіданні «Людина у футлярі» створюється страшний образ Бєлікова, апологета охоронної моралі. Вся його поведінка перейнята побоюванням «хоч би чого не вийшло». Письменник перебільшує вигляд захисника соціальної моральності; чорний костюм, окуляри, калоші, парасолька є виразними деталями образу, які створюють експресивний портрет громадського явища, що лякає.

Смерть Бєлікова, може здатися, приносить порятунок людям, які відчувають страх перед ревним охоронцем моралі, але Чехову чуже оптимістичне рішення трагічної колізії. Письменник із сумом визнає, що марні надії виправити людей, що відрізняються від Бєлікова способом життя, але не внутрішньою самосвідомістю. У фіналі оповідання поставлено символічний акцент, що дозволяє переконатися, що охоронні ідеї залишаються живими.

Сцена похорону Бєлікова оформляється образом дощу, і всі присутні розкривають парасольки, це прочитується як непереборність того, за що, власне, боровся боязкий учитель.

Ф. Сологуб, М. Булгаков представлять у своїх сатиричних творахвже жахливий тип «дрібного демона», де «урочиста вульгарність» буде доведена до образу-символу.

Введення в літературознавство (Н.Л. Вершиніна, Є.В. Волкова, А.А. Ілюшин та ін) / За ред. Л.М. Крупчанова. - М, 2005 р.